У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у травні-червні експонується вишивки, зроблена Ярославою Сапріянчук (Ракочу), яка вишила її у віці 18-20 років після того, як разом із родиною була вислана в Сибір. Цю родину, як і тисячі інших українських родин примусово відірвали від рідної домівки і заслали освоювати холодні простори Сибіру за опір окупанту. Їхнє тавро – «посібники бандитів», а значить злочинці супроти радянської влади. Таке просте формулювання дозволяло радянській владі депортувати жителів окупованих територій сотнями тисяч: жінок, дітей, хворих і немічних, літніх людей. Тисячі з них так ніколи й не повернулися…
Молода вишивальниця зобразила квітів та голуба – символи рідного дому, миру, звичного життя з планами та надіями, які у людей біли відібрані. Великими літерами, вишитими стеблинкою, перетинає полотно традиційне українське привітання «Слава Ісусу Христу», в якому відчувається глибока віра та надія знедолених людей. Варто зазначити, що для вишивок, виконаних у тюрмах, таборах та на засланні загалом характерною є релігійна тематика: ікони Богоматері, ангели, слова молитов.
Вишивку передала до музею на тимчасове експонування онучка Я. Сапріянчук Ярослава Ткачук.
Нижче подаємо розповідь Я. Ткачук про бабусю.
Моя бабуся
Сапріянчук Ярослава Євстахіївна, народилась 1933році в селі Острів під Галичем. Батько Євстахій/Стах Ракочий (тримав олійню, їздив на заробітки в Аргентину, як повернувся – народилась бабуся). Мама Олена Ракоча (була акушеркою, зналась на лікувальних травах, організувала в селі літню школу травників, навіть професори зі Львова приїздили до неї на навчання). Старші брати – Іван і Михайло.
До Сибіру усю родину, разом з невістками і малесеньким дітьми, виселили приблизно між 1950–1952 рр. за звинуваченням – «посібники банди». Старший брат і батько відбували покарання в тюрмі, а родина була на вільному поселенні у Томській області Молчановському районі, с. Суйга.
Бабуся тоді тільки закінчила старшу школу в Галичі. Розповідала, що з приходом совєтів, закопала під вікном біля хати Кобзар і українські листівки. Остерігалася, оскільки стали люди в селі зникати, а в часі війни в їхній хаті деякий час був штаб Української армії. Припускає, що сам Провідник у них був, але не впевнена, оскільки ще була мала і не розуміла всього, що відбувається.
Коли приїхала в Сибір, то отримала пропозицію вчитись на медсестру, але за умови, що буде розповідати, про що розмовляють вдома і що пишуть в листах з України. Вона відмовилась, за що три дні її тримали в пивниці з водою, а потім відправили “валити ліс”, тобто робити просіки в тайзі для “візіри” (якихось замірів). І так по кілька днів вона з ще однією жінкою ішли в тайгу, рубали дерева, виконували норму. А найближче до них, за два кілометри, на паралельній просіці працювали її товаришки.
Бабуся дуже весело розповідає про ті часи, так ніби то захоплююча пригода: як вони розкладали великий вогонь, бо в палатці холодно; як на Богородицю не рубали дерева, а пішли через тайгу до подруг і злякали їх, вдаючи що це ведмідь; як влаштовувати танці; як дідусь до неї на побачення на ровері їздив…
А ще про те, як берегли і везли з собою рушники і вишиті хоругви. І ще був прапор синьо-жовтий з тризубом і квітами, який теж повернувся, і дід сховав його у вулик. Однак, на жаль, ми його так і не знайшли.
Ірина Єзерська