У липні 1971 року КГБ розпочинає справу «Блок» – спецоперацію проти українських дисидентів «у напрямку викриття і присікання можливої організованої ворожої діяльності націоналістичних елементів, встановлення творців і розповсюджувачів нелегального журналу «Український вісник», виявлення і взяття під контроль органів КГБ каналів зв’язку з закордонними націоналістичними центрами».
Однією з 24 осіб, які проходили у цій справі була поетеса, активна учасниця дисидентського руху Ірина Калинець. За стилістикою офіційних документів КГБ вона була серед «найактивніше проявивших себе націоналістів, з яких десять притягувалися до кримінальної відповідальності за антирадянську діяльність » і підлягали груповій розробці. Не забарився й арешт.
Ірина Калинець була арештована однією з перших 12 січня 1972 року. В двері її помешкання постукали на світанку. Як згадує донька Звенислава Калинець-Мамчур: «З самого ранку, десь 6.00-7.00 ранку, подзвонили в двері і сказали: «Тєлєграмма». Мама вже про все здогадалася, відкрила. Вони зразу двері підважили. Їх багато прийшло з якимись «понятими». В той день після обшуків, Ірину Калинець арештували. Під час слідства утримували у сумнозвісній «тюрмі на Лонцького», що розташована на вулиці, яку зараз названо на честь Ірини Калинець.
Наприкінці липня 1972 р. Львівський обласний суд засудив дисидентку за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда», яку побачили в її творах, офіційних листах і зверненнях на захист прав людини та поглядах, висловлених усно», на 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання.
Ув’язнення І. Калинець відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом із своїми товаришками Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Іриною Сеник, Оксаною Попович та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, в якому звинувачували табірне начальство в перешкоджанню святкування Великодня, листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН, лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника, колективного листа на підтримку А. Сахарова; заяву на захист важкохворого В. Стуса, голодуваннях з вимогою статусу політв’язня, на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею; відмові від тяжкої фізичної праці у зв’язку з Міжнародним роком жінок та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірної адміністрації. У березні 1977 р. її навіть возили до рідного Львова з метою схилити до написання покаяння.
Звільнена з табору у січні 1978 року й етапована на заслання, яке відбувала разом з чоловіком Ігорем Калинцем в с. Ундиново Посельє Балейського району Читинської Області.
Саме з того часу зберігся цьогомісячний експонат, що зберігається у фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», куди був переданий подружжям Калинців. Це паспорт громадянки СРСР, виданий Ірині Калинець на засланні 18.05.1978 р. Відділом внутрішніх справ Балійського міськвиконкому Читинської області.
Фото в паспорті задокументувало те, як виглядала Ірина Калинець після шести років карання у мордовських таборах, вимушеної розлуки з чоловіком, донькою, рідними, з підірваним здоров’ям. Попереду – ще три роки заслання, вимушеної роботи в колгоспі, подальшої невизначеності.
Після повернення до Львова у 1981 р., Ірина Калинець зіткнулася з рядом виснажливих перешкод, які репресивні органи створювали для інакодумців: проблема з пропискою і працевлаштуванням, постійний контроль. Як згадувала Ірина Калинець згодом, в радянських установах, навіть без зайвих слів, за паспортом завжди визначали, що вона була в ув’язненні. Однак саме вона у 1980-х років стала однією з лідерів національно-культурного та демократичного відродження в Галичині. В 1990 р. обрана депутаткою Верховної Ради України. Будучи депутаткою парламенту вона входила до опозиційної «Народної ради», що виступала за політичну і економічну незалежність України. Великими зусиллями її членів, в тому числі й Ірини Калинець, було ухвалення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України.
Ірина Єзерська-Вдовенко