Історикиня та наукова співробітниця музею «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк аналізує сучасну жанрову українську літературу на предмет того, як у ній проявляється травматичний досвід українського народу: колоніальний, тоталітарний та геноцидний. Для цього заснувала проєкт — з березня 2026 року раз на місяць деконструює обрану книгу, співставляючи художній текст із реальною українською історією XX століття.

У рамках циклу обговорень літературних творів «Дешифрування на Лонцького» Олеся Ісаюк вже провела низку зустрчей, аналізуючи книги спільно з фахівцями з різних дисциплін. Вереснева дискусія була присвячена фентезі Катерини Пекур «Служба магбезпеки. Відділ 32».

На обговоренні була присутня й сама авторка. А модерувала подію Вікторія Садова — знана у Львові журналістка, що багато років висвітлювала культурне і мистецьке життя міста. У минулому вона також працювала заступницею директора музею «Тюрма на Лонцького». Вона слушно зауважила, що книга Катерини Пекур — про омріяні українські спецслужби. Ба більше, про їх становлення від пострадянських до національних через боротьбу з токсичним колоніальним спадком.

Фентезі як безпечне середовище для проживання колективної травми

Історикиня Олеся Ісаюк у кулуарах дискусії пояснила, що колективна травма, як і особиста, потребує проживання. Під цим словом розуміємо комплекс кроків, які ведуть людину або, як у нашому випадку, цілий народ до зцілення. Проживання колективної травми передбачає, що спільнота має знати і пам’ятати, хто і коли її травмував, які це мало наслідки і скільки жертв потягло за собою. Якою була реакція жертви і яка стратегія поведінки виявилася найбільш успішною. У такому випадку формується алгоритм дій, що спрацьовує при наступній загрозі. Також для повноцінного проживання колективної травми потрібен шанс на відновлення справедливості.

У реальному житті зіткнення із будь-яким з перелічених кроків може бути болісним як для спільноти загалом, так для її окремих індивідів зокрема. І тут терапевтичну роль бере на себе мистецтво, яке програє травматичні сценарії у безпечних декораціях. В нашому випадку це світ фентезі і книга Катерини Пекур «Служба магбезпеки. Відділ 32». Літературний твір дає можливість із дистанції читача подивитися на колективну травму. Також творчість дозволяє прожити бажаний позитивний сценарій: коли зло карають, а кінцівка обнадійлива. Навіть якщо при цьому гинуть позитивні персонажі.

У своїй творчості Катерина Пекур використовує саме такий підхід:

«Література не мусить розповідати людям лише про те, які вони погані. Люди це і так знають, — каже авторка. — Мистецтво має показувати людині, якою вона може стати. І я намагаюся слідувати цьому правилу, наскільки мені це вдається».

Маятник травми

Події у фентезі Катерини Пекур розгортаються на тлі російського повномасштабного вторгнення. В контексті проживання колективної травми воно спрацювало як тригер для розхитування «маятника травми», пояснює Олеся Ісаюк. «Маятник травми» передбачає, що в колективній свідомості травматичний досвід рухається від точки витіснення і забуття до активної реакції у випадку тригера. Причому, чим важча травма, тим сильніше вона буде витіснятися. Але якщо тригер її таки спровокує, сила колективної відповіді буде колосальною.

Наприклад, в українській історії є тривалий період виживання в умовах екстремального насильства з боку російського, — спочатку імперського, а потім тоталітарного, — режиму, каже Ісаюк. Відповідно, черговий напад росіян подіяв як тригер травми і викликав колективну реакцію: зробити все можливе й неможливе, аби не потрапити в нову російську окупацію. Ми були свідками цих подій у реальності в 2022 році, коли під окупантами буквально горіла земля. І про схожу реакцію читаємо у книзі Катерини Пекур.

«В кризі все проявляється найбільш гостро.Те, що планувалося як розважальна фентезійна історія, несподівано стало розповіддю про політику та пошуки власної ідентичності. Про розуміння, де твої корені і що ти маєш захищати. Про усвідомлення того, що багато частин твоєї ідентичності насправді були сконструйовані за часів імперії і є дуже токсичними», — розповіла Катерина Пекур.

Це схоже чимось на принцип «бий/замри/біжи/допомагай», але у складнішому вимірі. Коли до біологічних реакцій додається навчання, досвід, культура. Не просто бий, а кого, як і коли. Не тільки біжи, але яким маршрутом і кого бери із собою. Усі ці реакції проживають персонажі книги Катерини Пекур. Сваряться і самоорганізовуються, сумніваються в усталеному і переосмислюють відкинуте, об’єднують інституційні і стихійні зусилля.

Конфлікт «влада/народ» і культурна апропріація

Ще один елемент травматичного досвіду, прожитий у художній спосіб — це недовіра до інституцій, які раніше були підконтрольні окупаційному режиму. Підстави для цієї недовіри та способи із нею справитися теж описані на прикладі роботи відділу 32.

Як і в реальності, українська магічна спецслужба багато чого успадкувала від своїх радянських попередників. Тож підстави не довіряти вагомі. Службістів навчають за методологією так званої наукової магії, яка багато в чому перегукується з науковим комунізмом. У цю науку з магій різних підкорених народів нависмикувано різних елементів. Позбавлені контексту і коріння, вони втрачають своє первинне значення. І використовуються спецслужбою для того, щоб контролювати, маніпулювати, виявляти наміри непокірних. Альтернативні підходи тавруються і заперечуються. В умовах реальної загрози з боку зовнішнього ворога спецслужба завмирає, намагаючись справитись із зрадниками всередині і потребою в нагальній реорганізації.

Водночас, стихійно самоорганізовуються носії національної магії. Катерина Пекур пояснює:

«Друга частина роману, як я її напівжартома називаю — це історія про магічне ТРО. Люди, які бачать бездіяльність профільної спецслужби, самоорганізовуються і роблять щось своє. Воно стає ефективним настільки, що профільні спецслужби приходять і кажуть: слухайте, нам тут винесли половину штату. Давайте працювати разом, тому що інакше воно не витанцьовується. І вони справді починають працювати разом, незважаючи на глибокі розбіжності».

Так звана національна магія — це алегорія на культуру у всьому її різноманітті. Російська імперія, а потім Радянський Союз, знищували її, привласнювали, примітизували тощо. Герої книги, по-перше, відіграють сценарій українців, які неодноразово відроджувалися із попелу. Одна з провідних ідей роману полягає в тому, що люди є носіями всього, чим є Україна. Тому що все інше може бути зруйновано у будь-який момент, пояснює Катерина Пекур.

І другий сценарій, який проживають герої роману — це мрія про повернення собі вкраденого: «Так, у нас є сили, але ми втратили тяглість. Багато що лишилося у вигляді фрагментів і ми не розуміємо, що це. Але герої вірять: якщо над цим працювати, то колись у нас нарешті будуть свої тисячолітні ліси, що ростуть навколо хат, яким по 600 років. Колись ми повернемося у стан, коли кожне покоління не буде втрачати весь попередній матеріальний спадок. Колись у нас буде щось крім нас самих» — пояснює авторка .

Травма ката і «допікання до українства»

У поневолені народи домінуюча культура інфільтрує своїх людей і свої практики. Як суспільство засвоює і асимілює їх, теж передано в книзі у літературний спосіб. Наприклад, одна з героїнь завжди вважала себе корінною киянкою, але з’ясувала, що насправді її прадід був НКВДистом. Він займався масовими розстрілами і вселився у квартиру депортованих українців.

Історикиня Олеся Ісаюк зазначила, що це хрестоматійний виклик, із якими стикаються нащадки людей, які жили в тоталітарному режимі. Окрім травми жертви є ще і травма ката, яка теж поширюється на наступні покоління. Адже діти і внуки, дізнавшись неоднозначну правду про своїх родичів, отримують кризу ідентичності. Літературна героїня вирішила цю проблему, присвятивши себе боротьбі зі старими загарбниками у новітній війні. Вона разом з іншими персонажами свідомо обрала бути українкою — з усією повнотою відповідальності, яка за цим стоїть.

Так персонажі Катерини Пекур стають українцями у повну силу внаслідок свідомого вибору. Про цей самий вибір, зазначила Олеся Ісаюк, говорив також дисидент та історик Валентин Мороз. Він впровадив термін «допікання до українства». Як пояснила поняття Вікторія Садова, це історія, коли «Сире ще те українство, треба його допекти».

Олеся Ісаюк долала, що мова йде не так про якісь світоглядні матерії, як про буденний вибір. Коли ти спочатку приймаєш комплекс цінностей і спосіб розрізняти добро від зла, а потім використовуєш це на побутовому рівні, роблячи щоденний вибір.

Катерина Пекур у своєму фентезі передає це допікання як можливість стати частиною спільноти навіть якщо ти до неї не належав від народження:

«Бути українцем — це вибір. Кожен з персонажів вирішує самостійно, чи обрав він цю землю як свою і чи вирішив її захищати. Таким чином вони укладають магічний договір з нашими силами. Магічні корені починають вростати в нашу землю, навіть якщо крону занесло в інші світи».

Попри біль і втрати, протагоністи отримують стратегічну перемогу, каже Катерина Пекур. Головна героїня має природній дар відчувати магію у часопросторі, тому знає більше за інших. Вона часто повторює «Так, буде важко, але все буде добре». І в читача є всі підстави їй вірити.